Війна в Україні

Пам’яті активіста Івана Парамонова

Знаєте це відчуття, коли збувається ваш найстрашніший кошмар? Коли трапляється те, про що ти думав кілька місяців тому, але швидко придушив думку — і тут воно серед білого дня вибиває землю з-під ніг? Коли раптом все здається неважливим, а кожна розмова навколо — насмішкою перед обличчям людської катастрофи?

Івану було 28 років. Він загинув у Харківській області 8 червня. Його енергія здавалася нескінченною. І для всіх близьких видається абсолютно сюрреалістичним той факт, що це світло раптово згасло. Перед обличчям кожної катастрофи він залишався втіленням слова «стійкість».

Ні, він був чимось більшим. Я навряд чи знаю когось, хто посеред найнеймовірнішого жахіття міг би мобілізувати стільки енергії для швидкого реагування і допомоги своїм співгромадянам. Оптимізм і енергія, які ним рухали, були абсолютно шаленими. Вони захоплювали.

Іван любив життя, свободу, людей і Україну. Керуючись любов’ю до своєї країни і почуттям справедливості, він був активістом, починаючи з часів Революції Гідності на Майдані в 2014 році. Він працював над проєктами соціальної інтеграції з ветеранами на Сході України задовго до початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році.

Він підтримував табори відпочинку, культурні та молодіжні проекти, а також проєкти по відновленню на сході України і навіть працював із молодіжними проєктами безпосередньо на лінії зіткнення — поки російські танки просто не переїхали їх в лютому 2022 року. Кілька місяців тому ми говорили з Іваном про те, як боляче бачити результати багаторічної роботи в крові та руїнах. У 2019 році він збирав кошти на проект, присвячений європейській історії Донбасу. Тому що він, як і багато інших, розумів, що сконструйована російськість цього регіону була імперською байкою Росії. І про це треба було розповідати також у Берліні.

Сам родом з Києва, з моменту нападу Росії в 2014 році Іван став одержимий східною Україною — в найкращому сенсі цього слова. Він побачив те, чого багато хто не бачив: що саме тут перетинаються минуле, сьогодення і майбутнє України та Європи. Дух громадської організації Штука, заснованої ним і його друзями в Мирнограді, Донецька область, і яка досі базується там, полягав у тому, щоб показати складність, європейську історію, різноманітність і майбутній потенціал Донецької та Луганської областей — особливо після початку російської агресії в 2014 році.

Минулого року ми провели багато часу разом. Він постійно говорив про своє внутрішнє сум’яття. Все, про що він міг думати, — це про екзистенційну загрозу для України та роль, яку громадянське суспільство має відігравати в цьому. «Я думаю, що кожному з нас доведеться піти на фронт», — сказав він мені. «Може, мені краще піти і спробувати знайти місце, де я зможу контролювати власну долю?»

9 червня, я приголомшений і перечитую наші переписки в чатах. Я знаю, що його дедалі більше переймала думка про те, як живе його країна і як він може позитивно вплинути на неї. 21 листопада 2023 року він написав мені: «Мене вже кілька днів переповнюють нав’язливі думки про майбутнє України. Мені здається, що наш єдиний шанс перемогти у цій війні — це широкомасштабна мілітаризація всього суспільства».

Ми багато говорили про це, включаючи теми, які були і залишаються в моїй голові кожного дня: Яку роль може відігравати українське громадянське суспільство у цій війні? Що насправді означає і може означати стійкість, хоча це слово у всіх на вустах? І те, що продовжує мене турбувати: Що можуть зробити іноземні організації в ці часи?

Наприкінці січня 2024 року настав цей момент. Ми з Іваном працювали над проєктною пропозицією щодо посилення східноукраїнських ініціатив під час війни, багато спілкувалися. Процес був фруструючим, як це часто буває з процесом створення заявок. Раптом він пише: «Привіт, вибач за неструктуровані думки. Я зараз дуже заклопотаний. Ми з двома моїми друзями мобілізуємось і організовуємо передачу всіх обов’язків».

Це було схоже на глибокий удар в живіт. Це було неочікувано і очікувано одночасно. Громадянське суспільство у війні, війні за власне право на існування, у екзистенційній битві за майбутнє Європи, якою ми її знаємо, зрештою означало для нього: бути частиною цієї війни.

Замість того, щоб продовжувати гасити гуманітарні пожежі, чим «Штука» займалася значною мірою вздовж лінії фронту з лютого 2022 року, Іван хотів боротися з причиною пожежі. Він палав українською культурою, і хотів поділитися її красою зі світом і Європою. Росія ж хоче знищити цю культуру. Хто її захистить, якщо не самі українці?

Наступні ночі після його повідомлення мені наснилися кошмари. Я знав, що означає війна, бо працював у цьому контексті — і в той же час я не знав цього взагалі. Коли ти взагалі починаєш розуміти, що означає війна і з чого вона починається?

Росія вважає себе у стані війни з нами, ЄС, уявним колективним Заходом. Невже для більшості людей тут, на Заході, війна почнеться лише тоді, коли перші бомби почнуть розбивати асфальт? Коли танки котитимуться нашими берлінськими вулицями? Це нічний кошмар? Чи знаєте ви, як це, коли ваш найгірший нічний кошмар стає реальністю?

Іван був європейцем у найкращому розумінні цього слова. Росія вбила його. Це війна. Війна з нами. Росія хоче знищити все найдорожче для нас. Що ж тоді залишиться від Європи, якщо ми приймемо цей факт, просто знизуючи плечима?

__________________________________

Автор публікації: Ігор Мічник, Перший керуючий директор Берлінської неурядової організації Austausch e.V.

Оригінал публікації розміщено на сайті NV.UA.