DE

Незламні
Старший лейтенант Юлія Микитенко: «Зараз вже не відмовляються бути під моїм командуванням через те, що я — жінка»

Стаття підготована редакцією WoMo.ua у рамках авторського спецпроекту «Незламні» у співпраці з Представництвом «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні за підтримки Федеративної Республіки Німеччина.
Юлія Микитенко

Юлія пішла на контрактну службу до ЗСУ у 2016-му році разом з чоловіком. З «жіночої» роботи у штабі їй вдалося вступити до Національної академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного та повернутися на фронт бойовим офіцером. Після загибелі чоловіка у лютому 2018-го Юлія перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Наступного дня після нашого інтерв’ю незламна Юлія Микитенко вирушала з бойовим завданням на Схід України. У спецпроєкті «Незламні» Юлія розповідає про те, як змінилась наша армія і наскільки важливо бути на своєму місці.

Півроку мирного життя

Я звільнилася з ЗСУ за півроку до початку повномасштабного вторгнення. До цього я працювала командиром взводу у Київському військовому ліцеї. Я прийшла до думки, що в армії є сенс бути лише якщо ти воюєш. Я ніколи й не планувала назавжди пов’язувати своє життя з армією, просто так у мене склалося життя. Піти на війну у 2016-му році було моє спільне з чоловіком рішення. На момент звільнення ж я вважала, що місію свою я виконала і вже час повертатись до цивільного життя.

Взагалі я за фахом філолог, закінчила Могилянку. За шість місяців мирного життя я працювала проєктним менеджером для проєкту IT для ветеранів та для «Невидимого батальйону», який працює з темою гендеру та сексуальних домагань в армії. Тобто я не зовсім полишила військову тематику. У перший місяць після звільнення зі служби мені було незвично, що вранці не треба одягати форму та бігти на шикування, не треба нікуди відпрошуватися й писати рапорти. Я відчула більше свободи. Мені дуже подобалась ця робота, якби не війна, я б залюбки продовжувала працювати.

Повернення у стрій

Шок від початку війни був і у мене. Так, всі військові розуміли, що цей збройний конфлікт не міг продовжуватися у тому вигляді, в якому він тривав на Сході країни, що ескалація повинна була початись. Багато моїх західних колег теж говорили про це. Але ніхто не думав, що все почнеться саме так і саме тоді. Я спала у Києві і навіть не зрозуміла, що йшлося про вибух, хоча хто-хто, а я ж точно знаю, як що вибухає. Вже за другим разом я підхопилася з ліжка, лунали вибухи у Василькові. 

Коли я йшла з армії, то дала собі обіцянку, що якщо буде повномасштабна війна, я повернуся на військову службу. По-друге, я знала, що я підготовлена психологічно та професійно, що я буду точно потрібна. Зараз війна складніша, бо ворог використовує ракети, вильоту яких ти не чуєш. Коли це була артилерія на Сході, то ти чуєш виліт, можеш розрахувати час та сховатися. Зараз навіть не почуєш, що на тебе летить. І цей страх невизначеності по відчуттям гірший, ніж безперервний вогонь артилерії. Ми, ветерани, більш готові до цього. Думаю, саме тому багато хто з нас знову повернувся до армії. Та й бажання захистити рідних — теж сильна мотивація, адже йдеться вже про загрозу всім регіонам України. 

Коли під загрозою був Київ, мені було важливо залишатися саме тут, аби захистити місто й моїх близьких. Я встигла трохи повоювати на Київщині. За весь мій період перебування на Сході я не бачила стільки жертв серед мирного населення. В мене є родичі з Бучі та Ірпеня, вони знаходились під окупацією, коли я була поруч, серед них є постраждалі. Мені було легше, коли я воювала на Сході, знаючи, що мої рідні захищені в Києві. 

Жінки в армії

По моїм відчуттям, ставлення до жінок в армії змінилося у порівнянні з 2016-им роком. Тоді керівникам було дико, що я хотіла потрапити до бойового підрозділу, а не сидіти собі десь у штабі з документами. Фактично тоді мене не пустили до бойового підрозділу і залишили у штабі, сказали, що я жінка і там моє місце. Зараз самі командири готові приймати мене у бойовий підрозділ і не ставити питань про мою готовність виконувати завдання. Думаю, що у цій зміні є заслуга медійників, адже, наприклад, ми все ж таки домоглися, щоб лунало про “захисників та захисниць Батьківщини”. Адже відображення стану справ: у нас потужний відсоток жінок в армії, нас 37 тисяч, це четверта частина війська! Не всі виконують бойову роботу, але кожна на своєму місці забезпечує функціонування армії.

Зміну ставлення до жінок в армії я відчула і з боку волонтерів. Наприклад, зараз вони, не знаючи напевне, чи є жінки у підрозділі, за замовчуванням везуть серед іншого й засоби жіночої гігієни та жіночу білизну. У 2016-му так не було, тоді думаючи про потреби військових на фронті ніхто не думав про прокладки.

З боку колег-чоловіків теж відчутні зміни у ставленні. У 2017-му році мене призначили командиром підрозділу. Я зустріла дуже сильне неприйняття, аж до того, що мені сказали: «Ти — баба, я відмовляюся бути у твоєму підрозділі». Зараз мене знов поставили командиром, бо я офіцер. Зустріли мене стримано, тримали свої думки при собі, мовляв, подивимось, який ти командир. З часом все налагодилося і до мене відносяться як до професіонала, з належною повагою. У підрозділі залишилось багато людей, з якими ми служили раніше, але ніяких старих настроїв зневаги не залишилося.

Юлія Микитенко
© Юлія Микитенко | Yulia Mykytenko | Julia Mykytenko

Підтримка тилу

Тилу потрібно не забувати, що в країні війна. Особисто я не маю нічого проти сторіз з кавою та котиками. Якщо ви йдете до кав’ярні, то це дозволяє закладу працювати та платити податки, з яких армія отримує забезпечення, з яких виплачуються наші зарплати. Воювати — це теж не для всіх. Просто поруч із цим не забувайте постити важливе про війну, наприклад, писати для своїх закордонних друзів, ставити важливі хештеги як #ArmUkraineNow. Зараз дуже сильно потрібна зброя. Це війна артилерії, війна ракет. Ми не можемо «воювати м'ясом», як РФ, тому нам потрібна зброя. Якщо ви знаєте мови, то тим більше долучайтеся до створення та перекладу важливих матеріалів.

За період роботи в армії я дуже виросла у професійному плані. Я прийшла у військо без особливих навичок. У війні ж, яка розгортається зараз, людина без підготовки — це просто «м`ясо». 

Юлія Микитенко
© Юлія Микитенко | Yulia Mykytenko | Julia Mykytenko

Як не зламатися під час війни

Наразі я ретельно підходжу до своєї підготовки як військова: критично вижити у перші дві хвилини бою, а для цього треба тренувати тіло та емоції. Як офіцер я теж виросла, багато в чому мені допоміг ліцей. У психологічному плані я подорослішала. Я розумію, що зараз, на відміну від бойових дій 2017-го року, в мене, як і в будь-кого, набагато більше шансів померти. Я покладаюсь на долю і готова померти. Я знаю, що зробила не так багато, але я зробила це по максимуму добре.

Коли у 2018-му у  боях на Сході загинув мій чоловік, в мене був затяжний стрес. Єдине, що мене тримало, це робота. Робота дуже допомагає глушити погані думки. Також я б не нехтувала психологічною підтримкою. Зараз в Україні є спеціалісти, і наші, і з міжнародних організацій, які надають консультації, тож треба звертатися, інакше можна швидко вигоріти.

Вірте в ЗСУ та в нашу перемогу!

Юлія Микитенко
© Юлія Микитенко | Yulia Mykytenko | Julia Mykytenko

Авторка статті: Вікторія Покатіс

Стаття підготована редакцією WoMo у рамках авторського спецпроекту "Незламні" у співпраці з Представництвом «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні за підтримки Федеративної Республіки Німеччина.

AA (OP)

«Війна — це чергова справа, яку треба виграти», — Інга Кординовська про гуманітарний центр в Одесі

Інга Кординовська

Інга Кординовська — власниця юридичної компанії, яка попри загрозу окупації Одеси на початку війни залишилася у місті та заснувала гуманітарний волонтерський центр Одеси, а потім ще два проєкти для допомоги переселенцям, зокрема матерям. У спецпроєкті «Незламні» Інга розповіла, як юридична практика допомогла їй під час війни, чому гуманітарна допомога — не її головна мета у допомозі постраждалим від війни та як зміниться вона сама та її бізнес після перемоги.

Читати далі

Освіта проти війни: Як українські викладачки за один урок назбирали для ЗСУ 125 тисяч гривень

Євгенія Татарова

Євгенія Татарова, директорка київського офісу школи підвищення кваліфікації вчителів англійської, на початку повномасштабної війни стала біженкою вдруге. Аби наблизити нашу перемогу, вона провела багатогодинний семінар з викладачками англійської мови, який зібрав $4000. Зібрані пожертви передала на потреби українських військових. У проєкті «Незламні» Євгенія розповідає про те, як віднаходити нові сенси під час війни і як англійська мова допомагає армії.

Читати далі

«У перші місяці ніхто не спав», — Ольга Кудіненко про роботу фонду «Таблеточки» під час війни та евакуацію онкохворих дітей

Незламні: Ольга Кудіненко

Ольга Кудіненко — засновниця українського благодійного фонду онкохворим дітям «Таблеточки», фандрейзер та член опікунської ради дитячої лікарні Охматдит. Ще до війни вона разом з мамою та донькою виїхала за кордон, плануючи повернутися в Україну, але ці плани скасувала війна. У проєкті «Незламні» вона розповіла, як фонд допоміг евакуювати онкохворих дітей з небезпечних територій, про заснування фонду у США та допомогу українцям з-за кордону.

Читати далі

"Сьогодні українці знову повертають свою ідентичність", — мисткиня Ольга Рондяк

Ola Rondiak

Американська мисткиня українського походження Оля Рондяк народилася і виросла в еміграції, але після отримання Україною незалежності вирішила повернутися в Україну. Мисткиня бачить сьогодні, як українці відчувають цю ідентичність і знову виборюють її. Як Оля пережила початок війни, де бере сили на боротьбу та про мистецтво на допомогу армії, вона розповіла в інтерв’ю WoMo.

Читати далі