Незламні

«Війна — це чергова справа, яку треба виграти», — Інга Кординовська про гуманітарний центр в Одесі

Інга Кординовська — власниця юридичної компанії, яка попри загрозу окупації Одеси на початку війни залишилася у місті та заснувала гуманітарний волонтерський центр Одеси, а потім ще два проєкти для допомоги переселенцям, зокрема матерям. У спецпроєкті «Незламні» Інга розповіла, як юридична практика допомогла їй під час війни, чому гуманітарна допомога — не її головна мета у допомозі постраждалим від війни та як зміниться вона сама та її бізнес після перемоги.

З війною справи ще не мали, але будемо вирішувати

Я — власниця юридичної компанії. Наші напрями — це юридичний супровід бізнес-діяльності, міжнародна торгівля, сімейне право і спадщина, забезпечення діяльності громадських ініціатив. Я займалася сімейним правом та бізнесом, бо сама підприємниця, до того ж маю дві освіти: юридичну і менеджерську. Я розумію потреби бізнесу, від того народжуються гарні юридичні рішення.
Початок війни я прийняла як чергове завдання. Ця подія шокувала, але це виклик, з яким треба впоратися. До цього викликом був ковід, а тепер — війна.  
У нашій компанії є практика, коли ми беремося за справи, які, здається, неможливо вирішити. Йдеться про такі, які тягнуться понад 20 років або фігурантом яких є олігархи чи стосуються державних інтересів. Ти починаєш розмотувати цей клубок, тягнеш за різні ниточки і поступово розплутуєш справу. Після низки таких справ за останні 10 років я зрозуміла, що немає нічого неможливого, тому війну сприйняла черговим викликом, хоча й дуже шаленим. 

За дві години я все проаналізувала і вирішила діяти: рішення залишитися в Одесі

Я прокинулася о сьомій ранку, а за дві години вирішила залишитися в Одесі. Пам’ятаю, що о дев’ятій почали телефонувати клієнти, з якими мала сьогодні зустрітися, і я запевнила, що все йде за планом, бо є справи, які не можна відкладати. Наприклад, такі, що стосуються викраденої дитини чи насильства у родині. Навіть війна не має стати на заваді вирішити ці нагальні справи.

Я аналізувала варіанти розвитку подій, зважаючи на наявність ресурсу, грошей і транспорту. 

Перший варіант був нічого не робити і тікати, але згадала поради з книги «Приборкати страх», яку написав колишній «морський котик» США. Я читала її давно з позиції юридичної практики: вела корупційні справи і мені іноді погрожували. У такі моменти ти починаєш задумуватися: а що таке страх, як він працює, коли він захищає, а коли лякає і паралізує. Автор круто розповів, як людина може приборкати свій страх і як розрізнити, коли страх раціональний і сприяє уникненню небезпеки, а коли — це паніка. Уранці 24 лютого був саме панічний страх, коли ти хапаєш валізу, щоб кудись тікати. Але потім я згадала практики з книги і почала аналізувати. Я зрозуміла, що з точки зору психології поїхати і нічого не робити там в далечині — це депресивний стан. Так ти втрачаєш сили. Тож я відкинула цей варіант.

Другий варіант був поїхати на Західну Україну до батьків, де в мене є будинок. Але я 14 років живу в Одесі, часто долучалася до соціальних процесів, які відбувалися у місті з 2014 року, тому це була морально неприйнятна позиція. До того ж, дуже сумнівна ситуація з безпекою по всій країні, бо напади можуть бути звідусіль. У перші дні в Одесі був високий ризик окупації, тому зрозуміло, чому у моїх батьків була істерика. Проте я вирішила, що буду думати про виїзд, якщо висадиться російський десант і захопить місто. Я потрібна місту, у мене є знання, досвід, я можу багато чого зробити. Я не могла просто переїхати та сидіти вдома на дивані, я не така людина. 

Третій варіант був поїхати в Європу та організувати гуманітарний штаб. Але його я також відкинула. Я всіх людей розділяю дві категорії: люди-війна і люди-мир. Перші завжди борються за щось, я належу до них через характер, дитячий досвід та професію, адже постійно борюся за чиїсь права та інтереси. Жити у Європі мені б не підійшло. Це більше історія про людей-мир, які можуть організовувати всі ці речі без реальної загрози життю, шаленого тиску на тебе тощо.  

Проаналізувавши свої навички, досвід, уміння і приборкавши страх, я зрозуміла, де я можу найбільше себе розкрити. Я залишилася там, де я зараз, щоб робити те, що можу зробити тут.

У мене є практика, яка не раз мене рятувала: під час кризи треба подумати, що б ти робила не так, як усі, а навпаки. Я знала, що усі кинуться виїздити, дороги та митниці будуть заповнені, пального бракуватиме. Я зрозуміла, що виїжджати треба за 2-3 дні, якщо я все ж так вирішу, а не у першу секунду, бо коли всі на панічній хвилі страху біжать у якийсь бік, то треба зробити навпаки. Коли ти щось вирішуєш у паніці, це рішення працює проти тебе, бо воно нелогічне, ірраціональне. Я розумію тих людей, які почали виїжджати, бо над їхніми будинками літали ракети, але в більшості просто була паніка.

Наприклад, коли я приїхала через два місяці до батьків під кордон, то мама сказала: “У нашому місті все тихо було від початку, а мешканці у перші дні війни ринулися на кордон, не давши виїхати тим, хто дійсно постраждав”. Це яскравий приклад неадекватного страху, коли він не захищає, а, навпаки, провокує робити божевільні речі, які призводять до патової ситуації навколо.

Ідея створення гуманітарного центру в Одесі

Ніхто до юриста не приходить щасливим, усі приходять з болем, проблемою, стражданнями, форс-мажорами. Війна дуже схожа на чергове юридичне завдання, але це кейс не одного клієнта, а цілої країни. 

У перші дні одні волонтери перебували у панічній істериці, інші — у фрустрації. Перші скуповували продукти і везли військовим, не питаючи, чи це їм потрібно, а інші нічого не робили. Це класичні реакції людини на стрес: завмерти або кудись бігти. Такі реакції треба було спрямувати у раціональне русло.  

Коли я вирішила створили гуманітарний центр, то одна з цілей була дати людям, які залишилися в Одесі, можливість подолати стрес: хтось працюватиме у центрі і не думатиме про новини, хтось допоможе грошима, відчуватиме залученість до справи. Це спрацювало. Я не очікувала такого масштабу, бо вже у перший тиждень долучилися 300 людей.

Також допомагала стадна філософія, яка збереглася у людей на рівні інстинктів: коли одна зебра відбивається від стада, то у неї вірогідність загинути вища, ніж коли вони тікають разом. У людей так само: коли нам страшно, ми не хочемо залишатися наодинці, а хочемо долучитися до спільноти, яка дасть нам відчуття захищеності. 

Для мене це також спрацювало. Першого тижня у центрі панував хаос, але згодом вибудовувалася стабільність. Щодня телефонувала мама і просила виїхати на Західну, але я вже не могла: люди, які приходили у центр, бачили мене щодня, звикли до мене, розраховували на мене, це була для них стабільність, і я не могла в один день поїхати і деморалізувати всіх. Мама потроху припинила плакати, від чого мені стало морально легше, бо постійний тиск родичів втомлює.

Центр став місцем моєї сили. Ти читаєш новини, над тобою вибухають снаряди, кричать сирени, а в Одесі ще й диверсійних груп було багато. Ти відчуваєш цю небезпеку у повітрі, коли повертаєшся додому о другій ночі. Тебе зупиняють та обшукують (бо я ніколи на жаль не встигала завершити роботу в центрі до комендантської години і зробити перепустку просто не було часу), навколо тебе блокпости, колючі дроти, ніде не горить світло. Це настільки моторошно. Я такий апокаліпсис бачила лише у кіно. А робота у центрі від цього рятувала.

Організація роботи гуманітарного центру та масштабування роботи

У перші місяці було відчуття, що одна доба — це один місяць нормального життя. Настільки все "неслося", що я досі не розумію, як ми витримували фізично. Проблеми з’являлися і змінювалися катастрофічно швидко. Те, що ми робили тиждень тому, ставало неактуальним. 

Першочерговим нашим завданням була допомога військовим: був високий ризик окупації Одеси, тому треба було максимально підготуватися дати відсіч. Друге завдання — дати людям нові сенси, щоб вони могли долати нові виклики. 

За три тижні Миколаїв на собі зупинив лінію фронту, тож ми трохи видихнули, бо не думали постійно про окупацію. Потім побачили жахіття у Бучі та Ірпені і вирішили, що маємо допомагати не тільки військовим, а й цивільним. Ми про це думали ще на початку, що після звільнення окупованих міст буде багато потерпілих. Просто тоді ніхто не передбачав масштабів злочинів. 

До нас долучилася міська влада, це було неабияким викликом, бо, на жаль, до війни в Одесі була проросійська влада. У перші два тижні війни наш мер не поставив жодного посту про війну. Це мене шокувало. Тож коли до нас в центр звернулася міська влада і запропонувала кооперацію, я поставилася скептично. Але один із моїх партнерів Микола Вікнянський переконав мене об’єднатися, бо триває війна. І 27 березня спільно з владою ми відкрили у місті чотири центри надання гуманітарної допомоги. Ми завозили допомогу з великих складів Одеси, куди вона надходила від міст-побратимів. Наші волонтери налагодили цей процес. Ми організували швидке обслуговування у центрах, щоб люди не чекали годинами, створили систему відстеження надання допомоги.

У середині квітня до центрів вишикувалися черги з біженців, а вже у травні центри працювали без моєї участі та з іншим складом волонтерів.

9 червня ми припинили меморандум з місцевою владою, бо місія була виконана і ми рухаємося далі, хоча центри продовжують працювати. На початку травня ми з фудмаркету переїхали у школу, бо ринок збирався відкриватися за своїм основним призначенням — як ресторан. Частина школи була центром для біженців, а частина первинним головним офісом, який зосередився на допомозі військовим, адже центри допомагали лише біженцям. Зараз школа попросила звільнити приміщення, бо готується до навчального року, тож ми призупинили роботу, поки підписуємо договір щодо нового приміщення, переїжджаємо та робимо аудит.  

Ще на початку травня я наголошувала, що гуманітарна допомога — це реанімація для людей, які втратили все, і треба запускати проєкти, які допоможуть їм відновитися та повернутися до життя, адже людина не може постійно перебувати у реанімації. 

«Виручай-кімната» та «Пісочниця»

Таким чином я запустила два нові проєкти. Ініціатива «Виручай-кімната» допомагає знайти житло, роботу, лікарів — все, що тобі треба на новому місці, аби повернутися до нормального життя. 

Шелтери — це добре, але люди ж не можуть жити у спортзалах місяцями, їм потрібні житло і робота. Переселенці не знають, наприклад, якому рієлтеру можна довіряти чи де шукати роботу. А ми все підкажемо.

Я переїхала в Одесу багато років тому, але пам’ятаю, який це був стрес, а під час війни цей стрес ще більший. Тож ми почали шукати способи, як стати центром-другом, який допоможе адаптуватися та соціалізуватися у нових умовах і відчути: ти вдома. Дім не завершується на квартирі, де ти живеш. Відчуття, що ти вдома, дає те, коли ти знаєш, де смачніша кава, найкращий лікар, на якому ринку купувати м’ясо, де дешевші харчі тощо. 

Спочатку наш офіс мав базуватися на фудмаркеті, але у них щось не склалося, тож працюватимемо поки що онлайн. Зараз ми подалися на гранти і очікуємо, що хоч якусь частину виграємо, аби продовжити роботу.

Другий проєкт називається “Пісочниця”, ми його розробляємо у співавторстві з однойменним фондом та дизайнеркою Юлією Паскаль, яка є моєю клієнткою. Ідея проєкту народилася, коли до мене прийшла Марина, засновниця благодійного фонду “Пісочниця”, який свого часу допомагав військовим мішками з піском. Я розповіла їй, що нам зараз кожна друга жінка пише, що хоче знайти роботу, але їй немає з ким залишити дітей, бо дитсадочки закриті, а на няню немає грошей. Тож я запропонувала використати “Пісочницю” за призначенням та створити маленький дитсадок або аніматорську кімнату, куди можна привести дитину, щоб піти на роботу. А наступного дня ця ж мама може приходити побути з чужими дітьми — така собі взаємодопомога та соціалізація, адже мами спілкувалися б між собою. 

Ми довго шукали приміщення, бо нашим критерієм була наявність бомбосховища, а це все ускладнює. Поки ведемо переговори з кільками приміщеннями і дуже сподіваємось,що найближчим часом вирішимо це питання.

Пілотний проєкт запустимо в Одесі, а потім розширимо на інші міста, адже переселенців більшає, зокрема жінок із дітьми, які на новому місці не мають друзів та змогу оплатити няню, яка могла б посидіти з дитиною. Цей проєкт, думаю, діятиме і після війни, адже дитсадки працюють до вечора, а жінки часто затримуються на роботі до ночі. Ми таким чином хочемо допомагати жінкам бути самостійними.  

Коли я заявила про ці дві ідеї, то далеко не всі мене підтримали. Багато волонтерів образилися. Вони сказали: «Як так, люди голі-босі, а ми їм будемо роботу пропонувати чи з ким дитину залишити?» Але ці проекти, на мій погляд, потрібні, бо допомоги стає з кожним днем менше, а возити її з Європи дорожче, тобто є сенс зробити так, аби гроші оберталися в економіці.

Війна розбила ілюзії людей, які сварили Україну

Коли я працювала юристом, одна з головних наших цінностей було нуль корупції. Мені говорили, що я ідіотка і в Україні з таким підходом можна з голоду померти. Я відповідала, що це моя цінність і я нестиму її попри все, бо не можу інакше. Часто мої клієнти хотіли  вирішити питання через хабар, але я відмовляла і ми вигравали справу через суд. Після цього клієнти казали, що я повертаю їм віру у державу, бо не вірили у чесний суд.  

Я 13 років виграю справи у суді без жодної копійки хабара, хоч  мені було завжди дуже важко пливти проти течії. Зараз я видихнула, бо нарешті течія повернулася у напрямі до моїх цінностей і мені стало легше, адже всі зрозуміли, яка крута у нас держава. Особливо цінувати Україну почали ті люди, які поїхали в Європу, та порівняли життя там і тут.  

У нашої фірми є велика практика роботи з іноземними судами. Я знаю, скільки часу треба, щоб отримати необхідну довідку. У мене ніколи не було з цього приводу ілюзій. Можливо, це була одна з причин, чому я не хотіла кудись їхати, розуміла, що краще, ніж в Україні, не буде. 

Я люблю свою країну, і коли мені розповідають, що все у нас погано, я відповідаю, що вони не уявляють, як у нас все добре. Наприклад, чотири роки тому я була у Гаазі на конференції з інновацій правосуддя і з великою гордістю розповідала про інновації правосуддя представникам європейських країн, які слухали мене з відкритим ротом. 

Війна ці ілюзії зламала у багатьох людей, всі зрозуміли, у якій крутій країні ми живемо. У нас є проблеми, але вони і за кордоном — у нас свої, у них — свої. Ці проблеми треба вирішувати, а не втікати, переїжджаючи в іншу країну. Виникла проблема — ми з нею працюємо, це нормальний процес розвитку. 

Я дуже задоволена, що тепер мені не треба нікому доводити, що наша країна класна, бо всі самі у цьому впевнилися. У багатьох змінилося ставлення до України, вони почали цінувати те, що раніше для них було звичним чи недосконалим. 

Раніше нам нав’язували наратив про те, що ми бідні та нещасні, але війна цей комплекс меншовартості викорінила. Все починається з голови: коли ми сварили  країну за те, що все не так, то це був сильний енергетичний посил. Тепер ми побачили, що ми сильні, а Європі треба багато чого вчитися. Водночас важливо проаналізувати, що у тих країнах є класного і взяти собі. Війна виявила всі недоліки, з якими нам треба буде нещадно боротися у наступні роки, щоб побудувати країну такою, якою вона гідна бути.

Читаючи книгу про Вінстона Черчилля, я була шокована, дізнавшись, як швидко під час Другої світової війни здавалися європейські країни — за годину, чотири чи два дні. А ми вже п’ятий місяць тримаємося і нам ще розповідають про підписання якогось миру. Багато іноземних журналістів теж кажуть, що не воювали б так, як ми, а здалися б відразу. Ми взяли на себе цей удар і показали, що ми боремося за європейські демократичні цінності, віддаємо життя, і це потужний показник. Перемогу у Другій світовій присвоїла росія, хоча війна значною мірою відбувалося на території України. Нам 70 років нав’язували перемогу росії, щоб ми забули про свою значущість. 

Зараз важливо розуміти, що це наша перемога, наша сила і не можемо дати це відібрати. Комплекс меншовартості має померти назавжди.

Треба перемикатися з режиму «війна та боротьба» на режим «життя»

Коли я спробувала повернутися до довоєнного життя, наприклад, танцювати чи шити сукні, чи навіть прийняти ванну, то якась частина мене цьому противилася. Наприклад, бачила великі черги у Миколаєві за кількома літрами води і думала: “Яка в біса ванна, якщо у людей немає води попити?". Хоча я розуміла, що якщо забороню собі приймати ванну, то це не вирішить ситуацію з водою у Миколаєві. 

Поки я можу собі дозволити певну розкіш у цих умовах, її треба дозволяти. Тож якщо у вас є можливість носити сукні, пекти пироги чи танцювати, і це робить вас щасливими, робіть це. Додавайте такі довоєнні речі у своє життя потроху, спочатку десять хвилин щодня, а потім більше й більше. Ці речі додаватимуть життя. 

Треба перемикатися з режиму «війна та боротьба» на режим «життя», коли ви не боретеся, а просто кайфуєте від життя. Хай це буде трішки, але це буде те, що повертає вам радість та сили.

Це мої персональні "батарейки", коли я просто насолоджуюся життям: читаю книжки, займаюся бальними танцями, засмагаю в одеському дворику. Але у такі моменти я відчуваю, що життя є, воно триває, я трішки підзарядилася. З кожним днем я намагаюся знайти дедалі більше часу, щоб додавати речей, які роблять мене живою, додають радості життя та надають сили рухатися далі. 

Деякі турбуються, що цей час вони могли б витратити на роботу, але не треба турбуватися, бо працює навпаки — у тебе є сили швидше зробити роботу. Тобто те, що ти раніше робила тиждень, можна буде зробити за два дні, оскільки будуть сили. 

Наприкінці квітня у мене була сильна фізична виснаженість, бо я працювала без вихідних. І раптом мені треба було поїхати до Львова підписати меморандум з двома фондами. У мене було відчуття ледь не зради, бо я їхала з Одеси, але сидячи на дачі у батьків того тижня відчула, що так бігти не можна. Повернувшись, я змінила графік роботи, щоб продовжувати працювати. 

Почала шукати свої "батарейки", згадувати, що мене тішило. Багато чого неможливо реалізувати під час війни, наприклад, піти на концерт, але, наприклад, піти у ванну чи на масаж ти можеш. У мене знову з’явилося бажання щось робити. Тепер намагаюся балансувати.

Хтось мені закидає, що я не так часто тепер долучаюся до процесів, а я відповідаю, що не можу постійно працювати по 18 годин щодня. Був період, коли це було вкрай потрібно і я це робила, але зараз мушу і про себе думати, бо якщо я закінчуся, то все інше теж завершиться. 

Згадаю фразу однієї з викладачок у моїй львівській школі: «Ви маєте пам’ятати, що кожен підприємець має дбати про власну притомність, бо ви мотор вашого проєкту. Якщо ви втратили ресурс і випали з цього процесу, то все зупинилось і далі не їде. Тому одне з ваших головних завдань — залишатися у ресурсі». Цей скіл не згоряти дотла — твій обов’язок, щоб ти могла бути завжди у ресурсі і бігти цей марафон. Мені допомогло повернення мирних радощів. 

Жінкам важче дається аскеза, ніж чоловікам. Для жінок оці дрібниці: кава, манікюр, сукня — важливі. Їх треба повертати у життя, наскільки б це не здавалося абсурдним, коли за 100 км від тебе лінія фронту. Саме це повернуло мені ресурс. Я змогла і фірмою керувати, і центр зберегти, і при цьому відчувати, що я не "загнаний кінь".

Життя змінилося назавжди: плани після війни

Для мене життя змінилося назавжди, воно не буде таким, як до війни. Я реорганізувала роботу компанії, щоб ми могли заробляти у нових умовах, бо бізнес має жити попри все, я маю платити зарплату людям попри все. Моє персональне досягнення — за червень люди отримали довоєнні зарплати.  Я над цим працювала ще від березня. Багато підприємців виправдовують свої вчинки війною і не платять повну зарплату, але я відразу хотіла поставити собі планку. У квітні це здавалося фантастикою, але я знайшла спосіб досягти мети. Треба уявити, що так, як зараз, буде завжди, це твої умови і до них треба пристосовуватися. Перемога буде, але поки що незрозуміло коли. Зараз важливо не чекати, коли буде перемога, бо це вбиває, а працювати у новій реальності. 

Ваш бізнес тепер нікому не потрібен? Робіть інший. Треба швидко адаптуватися та шукати можливості, приймаючи реальність. Це, мабуть, одне з найсерйозніших надбань для мене у 30 років — прийняття реальності. При цьому я багато роблю, аби змінити реальність і наблизити перемогу, це не спроба скасувати реальність, а спроба пом’якшити її. Усе, що я можу, — відреагувати на реальність. Потрібно прийняти форму води та обтікати усі труднощі, не намагаючись їх посунути. 

Мій екснаречений у 2014 році, коли він був в АТО снайпером, сказав: «Коли я знаю, що маю повернутися, що мене чекають, то я повертаюся з того світу, бо знаю, що є, заради чого повертатися у майбутнє, але коли цього майбутнього немає, то тобі немає сенсу жити тут і зараз, немає тяги на майбутнє». Тому важливо ставити мету, не скасовувати свої мрії, плани. Можливо, варто коригувати часові межі чи частково змінювати мету.  Це створює натяжку із сьогодення у майбутнє і ти на ній рухаєшся, навіть тоді, коли навколо тебе пекло. 

Під час війни з’явилося багато проєктів та знайомств, я багато чого навчилася, тому вже не зможу себе "запхати" після війни тільки в юридичну сферу. Поки не знаю, чим займатимуся, чи це буде громадська діяльність чи бізнес. Можливо, якийсь із запущених проєктів переросте у бізнес. Досвід останніх чотирьох місяців дуже розширив мене як особистість.

Авторка статті: Вікторія Покатіс

Стаття підготована редакцією WoMo у рамках авторського спецпроекту "Незламні" у співпраці з Представництвом «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні за підтримки Федеративної Республіки Німеччина.